Дніпровський науковий часопис публічного управління, психології, права

ІНФОРМАЦІЙНА БЕЗПЕКА ЯК СКЛАДОВА ПУБЛІЧНОЇ ПОЛІТИКИ ПРОТИДІЇ КОЛАБОРАЦІОНІЗМУ

Олена Олегівна Ахмедова — 2025-08-29

У статті проаналізовано сучасні виклики інформаційній безпеці України в умовах повномасштабної війни та гібридної агресії з боку російської федерації. Визначено, що інформаційна безпека є невід’ємним елементом публічної політики, оскільки саме через інформаційний простір реалізуються ключові інструменти дезінформації, пропаганди та психологічного впливу на населення, що, у свою чергу, викликає лояльність певної частини громадян до ворожої країни. Обґрунтовано, що ефективна протидія колабораціонізму неможлива без системної координації державних інституцій, зокрема Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, Міністерства цифрової трансформації, Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки, а також Центру протидії дезінформації, кожна з яких виконує чітко обумовлені функції та задачі. Досліджено, що у процесі реалізації публічної політики важливим є формування правових механізмів відповідальності за співпрацю з ворогом, а також запровадження інструментів стратегічних комунікацій, спрямованих на посилення стійкості суспільства. Визначено особливу роль кримінально-правових засобів у протидії колабораційній діяльності, водночас підкреслено значення профілактичних та просвітницьких заходів, що формують критичне мислення та інформаційну гігієну громадян. З’ясовано, що традиційні етапи розвідки і виявлення загроз поєднуються з потоками даних, що генеруються цивільними особами, а потім перевіряються супутниковими технологіями. Такий підхід радикально скорочує терміни визначення потенційних небезпек та прийняття необхідних рішень. В той же самий час постають питання щодо дотримання прав людини, етичності та правомірності такого контролю, що додають викликів демократичному устрою держави. Наголошено, що забезпечення інформаційної безпеки в умовах війни вимагає інтеграції правових, організаційних і технологічних інструментів, що дозволяє зміцнити національну безпеку, знизити ризики внутрішньої дестабілізації та забезпечити ефективну публічну політику протидії колабораціонізму.

ЦИФРОВІЗАЦІЯ ЯК ІНСТРУМЕНТ МУНІЦИПАЛЬНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ: ОПТИМІЗАЦІЯ ФУНКЦІОНУВАННЯ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ НА ДЕОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Євгеній Іванович Бородін — 2025-08-29

У статті досліджено роль цифровізації як ключового інструменту муніципального менеджменту на деокупованих територіях. Обґрунтовано, що в умовах післявоєнного відновлення, яке характеризується тотальним руйнуванням інфраструктури та втратою документації, цифрові технології є не просто модернізацією, а життєво важливою умовою для відродження громад. Виділяється та аналізується три ключові напрямки застосування цифровізації: відновлення та налагодження базових адміністративних послуг; оптимізація внутрішніх управлінських процесів; використання геопросторових даних для планування відбудови.Особливу увагу приділено аналізу викликів, серед яких зруйнована фізична інфраструктура, загрози кібербезпеки, цифрова нерівність та дефіцит кваліфікованих кадрів. Водночас підкреслюється, що ці перешкоди створюють унікальні можливості для побудови сучасної інфраструктури «з нуля», створення стійкої та прозорої системи управління та залучення громадськості до процесу відродження. Стаття комплексно обґрунтовує цифровізацію як фундаментальну стратегію управління на деокупованих територіях. Розкрито три ключові напрями: відновлення базових адміністративних послуг (електронні реєстри, портали, мобільні застосунки), оптимізація внутрішніх процесів (ЕДО, ERP/RC, прозорі фінанси, кадровий облік, реєстр майна) та використання ГІС для інвентаризації збитків, пріоритезації відбудови й управління землею. Проаналізовано виклики, такі як зруйнована інфраструктура, кібер-ризики, цифрова нерівність, дефіцит кадрів, окреслено перспективи «стрибка» до стійкої, прозорої та клієнтоорієнтованої моделі муніципального менеджменту із залученням громади. Зроблено висновок, що цифровізація є не лише інструментом, а фундаментальною стратегією муніципального менеджменту, яка дозволяє трансформувати громади, будуючи їх на принципах прозорості, ефективності та стійкості, що є запорукою успішного післявоєнного відродження.

ЕНЕРГЕТИЧНА АВТОНОМІЯ УКРАЇНИ В УМОВАХ ПРОТИДІЇ ЗБРОЙНІЙ АГРЕСІЇ: ПУБЛІЧНО-АДМІНІСТРАТИВНІ СТРАТЕГІЇ

Олексій Сергійович Лушніков — 2025-08-29

У статті досліджуються ключові трансформаційні процеси, що відбуваються в енергетичному секторі України під час протидії збройній агресії РФ проти України, зокрема наслідки масових руйнувань виробничої інфраструктури та численних відключень електропостачання. Наголошено, що традиційна централізована модель управління виявила свою критичну вразливість до зовнішніх атак, що стимулювало пошук нових підходів до управління сектором в умовах високої турбулентності та нестабільності. У центрі уваги дослідження виступає аналіз ефективності механізмів управлінської автономії та деконцентрації, які забезпечують підвищення стійкості та адаптивності енергетичної системи за рахунок делегування повноважень місцевим органам влади та активної інтеграції розподілених енергогенеруючих об’єктів. Методологічною основою виступає систематичний та порівняльний аналіз, поєднаний зі статистичною обробкою даних і експертною оцінкою на основі актуальної інформації щодо втрат потужностей, використання децентралізованих технологій та впровадження адміністративних стратегій на різних рівнях управління. У результаті дослідження у статті виявлені основні проблеми впровадження децентралізованих моделей: брак фінансування, регуляторні складнощі, дефіцит кваліфікованих кадрів та слабка координація між центральними й місцевими структурами. Запропоновані практичні рекомендації стосуються розширення автономії місцевих органів самоврядування, активного впровадження цифрових технологій управління, поліпшення умов для інвестування та інтеграції державних і приватних ресурсів.У статті наголошується, що трансформація моделі управління в напрямку децентралізації є критично важливою для забезпечення енергетичної незалежності, стабільності, стійкості національної енергетичної системи України та її подальшої інтеграції до європейського енергетичного простору. Послідовне впровадження запропонованих кроків сприятиме створенню ефективної, гнучкої та автономної енергетичної системи, здатної відповідати викликам сучасної війни та забезпечувати енергетичну безпеку держави.

ЦИФРОВІЗАЦІЯ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ ЯК ЧИННИК НЕЙТРАЛІЗАЦІЇ ЗАГРОЗ НАЦІОНАЛЬНИМ ІНТЕРЕСАМ

Дмитро Анатолійович Міщенко — 2025-08-29

Стаття присвячена аналізу ролі цифровізації публічного управління у зміцненні національної безпеки України, особливо у контексті протистояння гібридним загрозам. Автори обґрунтовують тезу, що цифрові інструменти є ключовим фактором стійкості держави в умовах сучасних викликів, зокрема інформаційної війни, дезінформації, кібератак та спроб дестабілізації політичної системи.На основі аналізу міжнародного досвіду окреслено ефективні цифрові практики, що поєднують елементи прозорого управління, кібербезпеки, електронної демократії та стратегічної комунікації. Увагу приділено українському контексту – розвитку екосистеми «Дія», інтеграції цифрових сервісів, проблемам цифрової довіри та кіберопору. Стаття пропонує напрямки адаптації успішних міжнародних моделей до українських реалій з урахуванням політичних, технологічних та безпекових викликів. У підсумку автори підкреслюють важливість формування цифрової стійкості як нової парадигми публічного управління у XXI столітті. На основі вивчення міжнародних кейсів (Естонія, Ізраїль, Литва, Фінляндія) виокремлено найефективніші практики, що охоплюють такі напрями як побудова прозорих систем електронного урядування (наприклад, архітектура X-Road для захисту критично важливих даних, розвиток систем проактивного кіберзахисту та підвищення медіаграмотності населення.Детально аналізуються виклики, з якими стикається Україна на шляху цифрової трансформації: дефіцит кваліфікованих кадрів, необхідність удосконалення законодавчої бази, постійні кіберзагрози та інформаційні атаки, а також потреба інтеграції безпекового підходу «security by design» на всіх рівнях. Підкреслюється, що цифровізація має розглядатися не лише як засіб підвищення ефективності державного управління, а й як стратегічний компонент національної безпеки, здатний забезпечити функціонування держави в кризових умовах. Розглядається використання електронних послуг для підтримки внутрішньо переміщених осіб, реалізація програм компенсацій за зруйноване житло, а також сервіси документаційного супроводу. Стаття пропонує комплексну модель цифрової стійкості, що поєднує технічні, організаційні та соціальні аспекти. Автори обґрунтовують необхідність системного моніторингу ефективності цифрових рішень, проведення глибинних досліджень впливу цифрових сервісів на довіру громадян до влади та розробки методологій оцінки цифрової зрілости інституцій.

ПРОТИДІЯ КОЛАБОРАЦІЙНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ЯК СКЛАДОВА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

Світлана Анатоліївна Мороз — 2025-08-29

У статті досліджується колабораційна діяльність як один із деструктивних чинників, що загрожують національній безпеці України в умовах воєнного стану та тривалої збройної агресії з боку Російської Федерації. Розкрито сутність поняття, основні форми та напрями колабораціонізму, зокрема політичного, інформаційного, економічного та військового характеру. Проаналізовано нормативно-правову базу України, спрямовану на запобігання та протидію колабораційним проявам, а також роль державних інституцій, силових структур та громадянського суспільства у забезпеченні ефективної протидії.У статті визначено фактори, які впливають на зростання кількості випадків залучення громадян до співпраці з окупаційними адміністраціями або ворожими структурами та пов’язаних із колабораційною діяльністю на території України та зосереджено увагу на ключових аспектах публічного управління, що впливають на ефективність реалізації державної політики у сфері протидії колабораційній діяльності та визначено, що в умовах збройної агресії російської федерації проти України особливе значення для забезпечення національної безпеки набуває ефективне попередження та протидія колабораціонізму Окрему увагу приділено превентивним заходам, серед яких – розвиток патріотичного виховання, підтримка внутрішньо переміщених осіб, інформаційна безпека та формування стійкості суспільства до ворожої пропаганди.Результати дослідження підтверджують необхідність комплексного підходу до протидії колабораційній діяльності як складової системи забезпечення національної безпеки України.

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ НАУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ

Наталя Борисівна Арабаджи — 2025-08-29

Стаття присвячена комплексному аналізу та систематизації ключових етапів, визначальних тенденцій і специфічних особливостей становлення й еволюції наукової діяльності на українських теренах, а також виявленню її детермінуючого впливу на державотворчі процеси та формування правової системи України крізь призму історичної ретроспективи.Історія становлення та еволюції наукової діяльності в Україні є багатоаспектним феноменом, де тісно переплітаються внутрішні суспільно-політичні трансформації з глобальними інтелектуальними векторами. У цьому контексті, роль науки як рушійної сили інноваційного поступу, технологічного розвитку, економічного зростання та підвищення соціального добробуту є беззаперечною для будь-якої держави [6]. Важливо зазначити, що попри значні досягнення окремих науковців та шкіл, розвиток української наукової думки часто відбувався в умовах відсутності власної державності або під зовнішнім пануванням, що зумовлювало значні обмеження та системні виклики. Ключовою проблемою становлення української науки є її фрагментарність та регіональна асиметрія, спричинені тривалим роздробленням українських територій між різними імперіями. Історичний аналіз також виявляє проблему ідеологічного детермінізму у розвитку науки, особливо виразну в радянський період.Історично наукова діяльність завжди була фундаментальним чинником стрімкого та ефективного розвитку всіх суспільних процесів у державі. Здобуття Україною незалежності спричинило інтенсивні трансформації, що зумовило необхідність докорінної зміни чинного законодавства. Наука, будучи сферою, найбільш чутливою до політичної та економічної нестабільності, виявилася неготовою до нових ринкових умов господарювання.Отже, особливості організації наукової діяльності в Україні вимагають системного підходу та консолідації зусиль усіх зацікавлених суб'єктів. Це є імперативом для забезпечення сталого розвитку науки та технологій, що, своєю чергою, становить фундамент прогресу та добробуту держави.

ВПЛИВ ПРАВА АВТОНОМНИХ МІСТ НА ФОРМУВАННЯ ДЕМОКРАТИЧНИХ ПОЛІТИЧНИХ РЕЖИМІВ У ІСТОРІЇ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ ТА СУЧАСНОГО ПРАВА ЄС ЗА ДЕРЖАВНО-ПОЛІТИЧНОЮ КОНЦЕПЦІЄЮ А. ТОЙНБІ

Катерина Вікторівна Бережна — 2025-08-29

У статті розкрито сутність та визначено зміст окремих політико-правових аспектів західноєвропейського державотворення, що сформульовані у історико-філософській праці відомого британського вченого Арнольда Дж. Тойнбі «Дослідження історії». Його багатотомна праця стала фундаментом у популярній концепції цивілізаційного розвитку людської спільноти, що набула широкого розповсюдження у середині-другій половині ХХ століття.Виявлено роль та місце європейських міст-держав у формуванні та розвитку сучасних основ західноєвропейської демократії. Появу автономних міст у середньовічній Європі у ХІІ-ХV сторіччях А. Дж. Тойнбі вважав прямою наступницею античної полісної демократичної традиції. Утім британський дослідник показував нелінійний розвиток західноєвропейської цивілізації, тому не зводив витоки сучасної європейської демократії лише до відтворення форм та норм, винайдених в античну епоху. Він вказує на те, що, залежно від зовнішніх чинників, антична традиція в європейських умовах реалізовувалася в різній мірі. Найближче до цієї традиції стояли італійські міста держави, у Ганзей- ському Союзі та швейцарських містах-державах вона була помітно слабшою. В інших автономних містах, німецьких, нідерландських та східноєвропейських – майже не проявлялась. Тобто, відносно демократичні режими міст-держав (як на той час), на думку А. Тойнбі, стали хоч і головним, але не єдиним чинником формування в індустріальну епоху політичної демократії. Встановлено, що найважливішою роллю міст-держав, як античної епохи, так і перехідної від Середніх віків до Нового Часу стало запровадження в них демократичних методів управління на противагу аристократично-олігархічним, а також формування стійких правових норм на противагу розпливчастому звичаєвому неписаному праву. Поєднання демократичної традиції автономних міст з національною державністю, здійснене насамперед у Англії в другій половині ХVI – першій половині ХVII століття стало запорукою не лише її економічного зростання, але й політичного лідерства у Європі та світі, як мінімум, до початку Другої Світової війни.

ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ УКРАЇНИ В СИСТЕМІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПУБЛІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ТА ГРОМАДСЬКОГО ПОРЯДКУ

Крістіна Анатоліївна Возняковська — 2025-08-29

У статті здійснено комплексне дослідження системи забезпечення публічної безпеки та громадського порядку в Україні крізь призму правового статусу, повноважень та функціональної взаємодії основних правоохоронних органів.Акцентується увага на сучасному змістовому наповненні поняття «публічна безпека», яке набуло актуальності після ухвалення Закону України «Про Національну поліцію», проте досі не має чіткого нормативного визначення. Підкреслено розмитість меж між категоріями «громадська безпека», «публічний порядок» і «правоохоронна функція», що зумовлює як наукову, так і практичну невизначеність у регулюванні відповідних правовідносин.Здійснено систематизацію нормативно-правових джерел, що регламентують діяльність Національної поліції, Служби безпеки України, Національної гвардії, ДСНС та інших суб’єктів, які залучаються до охорони публічного порядку. Аналізовано проблеми дублювання функцій, фрагментарності законодавства, неузгодженості повноважень на міжвідомчому рівні. Особливу увагу приділено діяльності правоохоронних органів у контексті воєнного стану, коли зростають вимоги до ефективної взаємодії, оперативності реагування, стратегічного управління ризиками та сталого комунікаційного забезпечення.Узагальнено форми міжінституційної взаємодії у сфері безпеки, роль Міністерства внутрішніх справ як координуючого органу, значення рішень РНБО та указів Президента у формуванні безпекової політики. Підкреслюється недостатність ресурсного забезпечення та виклики цифрової доби: від кіберзагроз до дезінформації. Обґрунтовано потребу в ухваленні Стратегії публічної безпеки як базового документа для інтеграції національного сектору безпеки в європейську систему, адаптації до стандартів НАТО, розвитку цифрових платформ реагування, залучення громадських структур до безпекових ініціатив. У статті запропоновано концептуальний підхід до оновлення законодавства у сфері публічної безпеки з урахуванням викликів війни, реформ адміністративного управління та гуманізації правоохоронної діяльності.

РОЗВИТОК ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ У СФЕРІ ПОШТОВОГО ЗВ’ЯЗКУ В КОНТЕКСТІ СВІТОВИХ ТА РЕГІОНАЛЬНИХ ТЕНДЕНЦІЙ

Андрій Іванович Семенченко — 2025-08-29

Мета. Розробка рекомендацій із визначення особливостей і факторів впливу на розвиток ринку надання послуг поштового зв’язку, формування пропозицій удосконалення організаційно-правових механізмів державного регулювання у сфері надання послуг поштового зв’язку за допомогою аналізу стану ринку надання послуг поштового зв’язку та механізму його державного регулювання в Україні.Методика. У дослідженні застосовано загальнонаукові методи, зокрема аналіз, синтез, систематизацію та порівняльний підхід. Для досягнення поставлених цілей також було використано комплексний підхід, який охоплює вивчення та узагальнення вітчизняного та європейського законодавства за напрямком дослідження, публікацій, аналітичних документів Всесвітнього поштового зв’язку та ЄС.Результати. Проаналізовано сучасний стан ринку надання послуг поштового зв’язку в Україні, який успішно розвивається в умовах війни та займає високі міжнародні рейтинги згідно Інтегрованого індексу розвитку поштового зв’язку (2IPD Всесвітнього поштового зв’язку). Визначено специфіку державного регулювання в цій сфері, де присутній мінімальний вплив органів влади на національного регулятора та в цілому на ринок надання поштових послуг. Проаналізовано основні тенденції, моделі, ризики, фактори впливу, сценарії розвитку поштового сектору в довгостроковій перспективі згідно аналітичних документів ВПС та ЄС, які необхідно враховувати при формуванні національних довгострокових документів (стратегій, планів та прогнозів).Наукова новизна. Обґрунтована необхідність та надано конкретні пропозиції щодо удосконалення правових та організаційних механізмів державного регулювання. Запропоновано; 1) доповнити організаційну структуру державного регулювання такими суб’єктами як громадські об’єднання операторів та користувачів поштового зв’язку; 2) ввести в систему державного регулювання інститут поштового омбудсмена з метою розв’язання позасудових спорів між користувачами почтових послуг та операторами поштового зв’язку інституту, а для щорічного аналізу діяльності призначеного оператора з питань ефективності надання універсальних поштових послуг – незалежну аудиторську організацію.Практична значимість. Розробленні пропозиції дозволять посилити відповідність національного законодавства європейському, у тому числі, щодо уточнення повноважень Мінрозвитку та НКЕК, впровадження європейського механізму надсилання транскордонних посилок, підвищення відповідальності поштових операторів, удосконалення інструментів державного нагляду (контролю).

ТЕОРЕТИЧНI ЗАСАДИ НАРОДОВЛАДДЯ У КОНТЕКСТI ТРАДИЦIЙ МIСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНI

Алла Василівна Стечишин — 2025-08-29

У статті здійснено комплексне теоретико-правове дослідження місцевого самоврядування як ключової інституційної форми реалізації народовладдя в умовах становлення та функціонування демократичної правової держави, зокрема в українському контексті. Автором проаналізовано змістовне наповнення поняття «народовладдя», яке розглядається як багатоаспектне правове явище, що інтегрує політичну волю та юридичну відповідальність народу як носія суверенітету. Обґрунтовується, що місцеве самоврядування не може зводитися виключно до адміністративно-територіальної організації влади, а повинне розглядатися як інструмент практичної реалізації права громадян на участь в управлінні публічними справами. Історико-правовий аналіз форм становлення самоврядних інститутів в Україні – від віче доби Київської Русі, маґдебурзького права, козацького врядування до сучасних моделей децентралізації – дозволяє простежити еволюцію демократичних практик та тяглість традицій публічного самоуправління. У межах дослідження проаналізовано конституційно-правові засади функціонування місцевого самоврядування, зокрема положення статті 140 Конституції України, а також відповідні норми спеціального законодавства.Особлива увага приділена ролі інструментів прямої демократії (громадські слухання, місцеві ініціативи, електронні петиції), а також принципам субсидіарності та децентралізації, які визначають нормативну й організаційну архітектоніку сучасного врядування. У дослідженні застосовано інституціональний, комунікативний, соціокультурний та правовий підходи до розуміння ефективного народовладдя.У висновках констатовано, що послідовний розвиток місцевого самоврядування є стратегічним напрямом державної політики, здатним забезпечити належну реалізацію принципу народного суверенітету та сприяти утвердженню засад демократичної, соціальної й правової держави.

ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ РЕЗИЛЬЕНТНОСТІ У ПРОЦЕСІ АДАПТАЦІЇ ОСІБ ВІКОМ 30–55 РОКІВ ДО ПОСТТРАВМАТИЧНИХ ЗМІН УНАСЛІДОК ВІЙНИ: РЕЗУЛЬТАТИ ЕМПІРИЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

Галина Шавкатівна Панкова — 2025-08-29

У статті висвітлено актуальну наукову проблему щодо дослідження психологічних чинників резильентності у процесі адаптації осіб віком 30-55 років до посттравматичних змін у наслідок війни. У контексті повномасштабного воєнного вторгнення в Україну, актуальність вивчення механізмів психологічної стійкості у цій віковій групі є необхідним, оскільки саме вони становлять значну частину працездатного населення та несуть відповідальність за свою родину. Встановлено, що резильентність є динамічним процесом, який включає особистісні, когнітивні та соціальні ресурси. Метою роботи було визначення психологічних чинників резильентності у процесі адаптації осіб віком 30–55 років до посттравматичних змін унаслідок війни. В межах емпіричного дослідження було проведено визначення рівня психологічної стресостійкості (резильентності), тривоги депресії серед двох груп респондентів, які були мешканцями Краматорського району Донецької області. І група – 127 респондентів віком від 35 до 44 років включно, ІІ група – 107 респондентів віком від 45 до 55 років включно. Встановлено, що середній сумарний бал шкали резильентності Коннора-Девідсона у досліджуваних І групи склав 69,5 балів, а у ІІ групи – 71,4 бал. Обидва значення відповідають середньому рівню резильентності.За результатами проведеного опитування було проаналізовано рівні тривожності та депресії за Госпітальна шкала тривоги та депресії (HADS). Встановлено, що 66,4% учасників мають ознаки тривожних та/або депресивних змін різного ступеня вираженості. Субклінічні симптоми є домінуючими, проте значна частина респондентів також демонструє клінічно виражену симптоматику, що потребує подальшої уваги, скринінгових заходів та, за необхідності, надання психологічної допомоги. Це свідчить про значне емоційне навантаження, яке відчувають особи 30-55 років.Таким чином, вік виступає модератором структури зв’язків між ключовими психічними змінними, формуючи різні патерни внутрішньої психологічної взаємодії в віці 30-55 років. Результати дослідження вказують на поширеність тривожних та депресивних проявів серед опитаних, незалежно від вікової категорії.

ПСИХОЛОГІЧНА РЕЗИЛЬЄНТНІСТЬ ЯК ЧИННИК ПІДТРИМКИ МЕНТАЛЬНОГО ЗДОРОВ’Я СТУДЕНТІВ В УМОВАХ ВІЙНИ

Алла Іванівна Стеценко — 2025-08-29

У статті розкрито актуальну наукову проблему – підтримка ментального здоров’я студентської молоді в умовах війни через розвиток і цілеспрямоване формування психологічної резильєнтності. Зважаючи на складну соціально-політичну ситуацію, що супроводжується постійними стресовими чинниками, психологічна резильєнтність розглядається як ключовий ресурс збереження психічного благополуччя студентів. На основі аналізу сучасних наукових підходів уточнено понятійний апарат резильєнтності, охарактеризовано її структуру, основні функції та психологічні механізми, які активізуються в умовах кризи та травматичних подій. Обґрунтовано специфіку ментального здоров’я студентської молоді, визначено його основні характеристики, критерії оцінювання та чинники ризику в контексті війни. Показано, що студентська молодь як специфічна вікова та соціальна група є особливо вразливою до впливу тривалих стресогенних факторів, а тому вкрай потребує ефективної психологічної підтримки. У межах дослідження проведено емпіричний аналіз рівня ментального здоров’я студентів, що навчаються в умовах воєнного стану, з подальшою психологічною інтерпретацією отриманих результатів. Визначено кореляційні зв’язки між рівнем резильєнтності та станом психічного здоров’я, що дозволяє зробити висновки щодо захисної ролі цього феномену. Також запропоновано методичні рекомендації для практичних психологів, викладачів та представників освітнього середовища щодо впровадження програм формування резильєнтності як ефективного інструменту збереження ментального здоров’я студентів в умовах війни. Окрему увагу приділено психологічним технологіям розвитку резильєнтності, що передбачають інтеграцію когнітивно-поведінкових, емоційно-регулятивних та мотиваційних компонентів. Наголошено на важливості міждисциплінарного підходу до розв’язання проблеми ментального здоров’я та потребі створення стійкої системи психоемоційної підтримки студентства в українських університетах.

ОСОБЛИВОСТІ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ДОПОМОГИ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦЯМ З ПОСТТРАВМАТИЧНИМ СТРЕСОВИМ РОЗЛАДОМ

Алла Іванівна Стеценко — 2025-08-29

У статті розглянуто актуальну наукову проблему надання психологічної допомоги військовослужбовцям, які страждають на посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), що є одним із найпоширеніших психічних наслідків бойового травматизму. У контексті збройної агресії та участі України в бойових діях, проблема психічного здоров’я військовослужбовців набуває особливої гостроти. Досліджено сутність ПТСР як психічного розладу, його патогенетичні механізми, основні причини виникнення, клінічну картину, а також характерні прояви у військовослужбовців, що зазнали бойового стресу. Проаналізовано вплив ПТСР на особистісну структуру та поведінкові реакції військовослужбовців, визначено типові психологічні наслідки бойової травматизації, включно з тривожними розладами, порушеннями емоційної регуляції, зниженням соціального функціонування та суїцидальними тенденціями. У межах теоретичного аналізу систематизовано підходи до психокорекції ПТСР у військових, зокрема когнітивно-поведінковий, психодинамічний, гуманістичний та комплексні інтегративні моделі, що дозволяють враховувати індивідуальні особливості та бойовий досвід пацієнтів. Особливу увагу приділено емпіричному дослідженню психоемоційного стану військовослужбовців із діагностованим ПТСР, що включало аналіз рівня тривожності, депресії, соматизації, а також вивчення потреб у психологічній допомозі та її сприйнятті. Представлено результати емпіричного дослідження прояву посттравматичного стресового розладу у військовослужбовців, які стали основою для формування цільових методичних рекомендацій. Запропоновано практичні рекомендації для психологів, що працюють з ветеранами бойових дій, зокрема щодо етапності надання допомоги, принципів безпечної комунікації, стабілізаційних технік, а також створення умов для ефективної психологічної реабілітації. Обґрунтовано необхідність міждисциплінарного підходу до подолання наслідків ПТСР та розбудови системи психосоціальної підтримки військовослужбовців на державному рівні. Отримані результати мають наукову та практичну цінність для удосконалення системи психологічної допомоги військовим у сучасних умовах.

ЦІННІСНІ ОРІЄНТАЦІЇ ЯК ЧИННИК ПСИХОЛОГІЧНОЇ ГОТОВНОСТІ ДО ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ

Алла Іванівна Стеценко — 2025-08-29

У статті розглянуто актуальну наукову проблему – обґрунтування ролі ціннісних орієнтацій як провідного чинника психологічної готовності до професійної діяльності військовослужбовців. Теоретико-методологічний аналіз здійснено з урахуванням сучасних підходів у психології особистості, військовій психології, професіології та аксіології. Узагальнено наукові уявлення про сутність і структуру ціннісних орієнтацій як складного феномену, що визначає мотиваційні, поведінкові та світоглядні характеристики функціонування військовослужбовця в умовах бойової служби. З’ясовано, що психологічна готовність до професійної діяльності є інтегральною характеристикою особистості, яка охоплює когнітивний, мотиваційно-ціннісний, емоційно-вольовий та операційно-поведінковий компоненти. Аргументовано, що ціннісні орієнтації виступають не лише складником готовності, а й чинником її формування. Особливу увагу приділено аналізу взаємозв’язку між системою цінностей і рівнем розвитку таких якостей, як відповідальність, стресостійкість, професійна ідентичність, внутрішня мотивація. У другій частині представлено результати емпіричного дослідження впливу ціннісних орієнтацій на психологічну готовність військовослужбовців, проведеного на вибірці представників різних військових спеціальностей. Використано сучасні психодіагностичні методики, кореляційний та кластерний аналіз. Встановлено статистично значущий зв’язок між домінуючими цінностями (обов’язок, патріотизм, безпека, професіоналізм) і високим рівнем готовності до служби в умовах ризику. Запропоновано методичні рекомендації щодо оптимізації формування психологічної готовності військовослужбовців на основі ціннісного підходу, зокрема через тренінги, спрямовані на розвиток ключових особистісних якостей. Системна робота з цінностями сприяє зростанню внутрішньої мотивації, емоційній стабільності та стійкості до професійних стресів. Отримані результати можуть бути застосовані у відборі, психопідготовці та морально-психологічному забезпеченні в системі Збройних сил України.

РОЛЬ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ АГРОПРОМИСЛОВОЇ СФЕРИ В ДОСЯГНЕННІ ЗАВДАНЬ СТАЛОГО РОЗВИТКУ

Олена Вадимівна Бражко — 2025-08-29

У статті досліджується роль державного регулювання агропромислового комплексу України у забезпеченні сталого розвитку та досягненні стратегічних завдань галузі. Показано, що державне регулювання аграрного сектору у країнах із ринковою економікою є багаторівневим процесом, спрямованим на підтримку продовольчої безпеки, стабілізацію цін, зростання доходів сільгоспвиробників і розвиток галузі відповідно до сучасних викликів сталого розвитку.В Україні система державного регулювання аграрного сектору формується з урахуванням як національних пріоритетів, так і міжнародних зобов’язань, зокрема у межах євроінтеграційного курсу. Основними інструментами виступають фінансова підтримка, програмно-цільове управління, регуляторна політика та розвиток партнерства з приватним сектором. Проаналізовано сучасний стан аграрного сектору та виклики, зумовлені воєнним станом, економічною нестабільністю, обмеженим доступом до ресурсів та необхідністю дотримання екологічних і соціальних стандартів.Виявлено проблеми чинної системи регулювання: фрагментарність політики, недостатнє фінансування, обмежений доступ малих і середніх господарств до кредитів і грантів, низький рівень цифровізації та інновацій, слабка екологізація виробництва та недостатня координація між державними, науковими та бізнес-структурами. Визначено стратегічні завдання для розвитку аграрної сфери: забезпечення продовольчої безпеки, підвищення ефективності та конкурентоспроможності аграрного виробництва, підтримка малого та середнього бізнесу, розвиток експорту та інтеграція до світових ринків, впровадження ресурсозберігаючих і екологічно безпечних технологій, розвиток «зеленої» енергетики, адаптація до кліматичних змін, соціальна стабільність сільських територій та підвищення інституційної спроможності управління. Запропоновано напрями удосконалення державної політики: стратегічне планування, фінансова підтримка виробництва та інновацій, розвиток інфраструктури та логістики, підтримка експорту, впровадження цифрових і ресурсозберігаючих технологій, моніторинг ефективності програм. Реалізація цих заходів сприятиме формуванню стійкої, конкурентоспроможної та інноваційної моделі агропромислового комплексу України, підвищенню економічної та продовольчої безпеки, забезпеченню соціального благополуччя населення та інтеграції країни до світових ринків відповідно до стандартів сталого розвитку.

ДЕРЖАВНА ІННОВАЦІЙНА ПОЛІТИКА ТА УПРАВЛІННЯ ЯКІСТЮ ПУБЛІЧНИХ ПОСЛУГ: ВИКЛИКИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ В УКРАЇНІ

Лариса Яківна Самойленко — 2025-08-29

У статті досліджено роль державної інноваційної політики у формуванні сучасної моделі соціально-економічного розвитку України та її вплив на якість публічних послуг, особливо в умовах воєнного стану й посилення глобальних викликів. Обґрунтовується, що інноваційна політика – це не лише підтримка науково-дослідної діяльності та розвиток інфраструктури (технопарки, інкубатори, кластери), а цілісна система інструментів, яка поєднує нормативно-правові, організаційні та фінансові механізми модернізації публічного управління. Показано, що інновації безпосередньо впливають на доступність, прозорість, оперативність і результативність адміністративних послуг та формують довіру громадян до інституцій влади. Виокремлено ключові бар’єри підвищення якості послуг: недостатня цифрова трансформація процесів, обмежена участь громадян у прийнятті рішень, нестача фінансових і кадрових ресурсів, а також ризики цифрового розриву й кібербезпеки. Окреслено напрями їх подолання: впровадження електронного врядування та цифрових платформ (зокрема екосистеми «Дія») як інструментів безперервності сервісів під час кризи; розвиток відкритих даних і сучасних аналітичних систем для моніторингу якості та оцінювання задоволеності; підвищення професійної спроможності персоналу; гармонізація практик із європейськими стандартами якості та регуляторними вимогами. Підкреслено синергію інноваційної політики та управління якістю: перша створює умови для інституційної спроможності й технологічної модернізації, друга виступає індикатором результативності реформ і довіри. Зроблено висновок, що інтеграція інноваційних підходів у сфері публічних послуг є стратегічним пріоритетом держави, який забезпечує стійкість системи управління в умовах воєнних загроз, підвищує ефективність реформ і сприяє довгостроковій конкурентоспроможності України. Запропоновано перспективи подальших досліджень: оцінювання стійкості цифрової інфраструктури органів влади, адаптація стандартів ЄС, аналіз впливу цифрових сервісів на соціальну згуртованість і довіру.

МЕХАНІЗМИ ВЗАЄМОДІЇ ПРАВООХОРОННИХ ТА СУДОВИХ ОРГАНІВ УКРАЇНИ З ГРОМАДЯНАМИ ТА ІНСТИТУТАМИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА: ІНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ ТА КОМУНІКАЦІЙНИЙ АСПЕКТИ

Лариса Яківна Самойленко — 2025-08-29

У статті досліджуються механізми взаємодії правоохоронних та судових органів України з громадянами та інститутами громадянського суспільства у контексті інституційно-правових та комунікаційних аспектів. Розкрито сучасні виклики, що зумовлюють необхідність підвищення прозорості та довіри до органів публічної влади, зокрема надмірна бюрократизація, недостатня цифровізація процесів та обмеженість інституційних форм партнерства. Особлива увага приділяється розвитку електронних сервісів, формуванню відкритих комунікаційних стандартів, створенню консультативно-дорадчих рад та впровадженню механізмів громадського моніторингу. Підкреслено значення правової освіти та культури участі громадян, що сприяють ефективній реалізації прав і підвищенню рівня демократичної легітимності судової та правоохоронної системи. Зроблено висновок, що поєднання інституційно-правових інновацій та сучасних комунікаційних практик є ключовим чинником удосконалення взаємодії між державними інституціями та громадянським суспільством.

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ СТРАТЕГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ У РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ: ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД

Наталія Олександрівна Шевченко — 2025-08-29

У статті досліджено концептуальні засади стратегічного управління соціальною сферою в Україні у порівнянні з європейським досвідом. Підкреслено необхідність переходу від кризового реагування до довгострокового стратегічного розвитку, що ґрунтується на проактивному плануванні, системному аналізі та людиноцентричному підході. Соціальна сфера розглядається як середовище, що має не лише долати наслідки криз, а й формувати основу для сталого розвитку суспільства й соціальної згуртованості, забезпечуючи водночас інклюзивність та соціальну справедливість.Європейський досвід окреслює п’ять ключових напрямів: соціальні інвестиції, ко-продукція послуг, оцінювання результативності, мульти-рівневе врядування та цифровізація. У Нідерландах і Данії соціальні інвестиції розглядаються як довгострокові вкладення в людський капітал, що забезпечують стабільність і згуртованість. У Великій Британії та Німеччині ко-продукція сприяє підвищенню довіри та легітимності політики через залучення громадян.У Швеції та Фінляндії головним критерієм ефективності реформ виступає якість життя населення. Скандинавська модель мульти-рівневого управління поєднує автономію громад із єдиними національними стандартами. Естонський досвід демонструє, як цифровізація створює прозорість, доступність і результативність соціальних послуг, відкриваючи нові можливості для громадянської участі.Український контекст проілюстровано нормативними документами, науковими дослідженнями та практиками громад Миколаївської та Дніпропетровської областей. Навіть у воєнних умовах громади впроваджують інноваційні підходи, проте вони потребують масштабування, системної підтримки та нормативного закріплення на державному рівні. Доведено, що стратегічне управління соціальною сферою в Україні має базуватися на інвестиційності, партнерстві, оцінюванні результативності, багаторівневій координації та цифровізації. Такий підхід сприятиме підвищенню якості послуг, зміцненню довіри, зменшенню нерівності між громадами та формуванню стійкості суспільства у воєнний і післявоєнний періоди, створюючи основу для сталого розвитку.

АПРОБАЦІЯ ТРЕНІНГОВОЇ ПРОГРАМИ РОЗВИТКУ ПСИХОЛОГІЧНИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ КРИТИЧНОГО МИСЛЕННЯ ОФІЦЕРІВ ОПЕРАТИВНОГО РІВНЯ

Олена Григорівна Рибчук — 2025-08-29

У статті представлено результати апробації тренінгової програми розвитку психологічних особливостей критичного мислення офіцерів оперативного рівня. Проаналізовано ефективність програми «Хто мислить, той перемагає!», реалізованої на базі Національного університету оборони України за участю 91 офіцера, які були розподілені на дві контрольні та дві експериментальні групи. Обґрунтовано дизайн експерименту з використанням попереднього та підсумкового тестування, проведеного за планом із рандомізацією. Застосовано непараметричні методи аналізу, зокрема критерій Крускала–Волліса для перевірки гомогенності, критерій Вілкоксона для внутрішньогрупових порівнянь і U-критерій Манна–Уїтні для міжгрупового аналізу.У ході дослідження з’ясовано, що в експериментальних групах після проходження тренінгу рівень критичного мислення зріс із 16,17 до 20,64 бала, когнітивної рефлексії – з 1,68 до 2,36, а логічність мислення – з 3,21 до 4,89. Водночас у контрольних групах ці показники залишилися стабільними (наприклад, критичне мислення: 17,43 до 17,36). Доведено, що зміни в експериментальних групах є статистично значущими (р < 0,05) та мають середній і сильний ефекти за коефіцієнтом Коена (r = 0,419–0,494). Показано, що тренінг позитивно вплинув на такі показники, як загальна рефлексивність, зниження стереотипності мислення, покращення метакогнітивної поведінки. Визначено, що тренінгова програма є результативною та релевантною для впровадження в систему підготовки офіцерського складу. Сформовано висновки щодо доцільності використання програми як інструменту розвитку критичного мислення військових фахівців в умовах сучасних викликів.Отримані результати мають прикладне значення для вдосконалення освітніх стратегій у військовій сфері. Обґрунтовано доцільність подальшого впровадження тренінгу в програми професійного зростання офіцерів як складової психологічного супроводу та інструменту зміцнення аналітичного потенціалу. У перспективі дослідження передбачено розширення вибірки, диференціацію впливів за окремими складовими критичного мислення та створення автоматизованого діагностичного модуля для оцінки результативності впроваджених інтервенцій.

МОБІЛЬНІ ОСВІТНІ ПЛАТФОРМИ: ІНСТРУМЕНТ ПОДОЛАННЯ ЦИФРОВОГО РОЗРИВУ ТА РОЗВИТКУ ІННОВАЦІЙНОГО ОСВІТНЬОГО ПРОСТОРУ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАД

Наталія Сергіївна Малецька — 2025-08-29

У статті досліджено мобільні освітні платформи як інструмент подолання цифрового розриву та розвитку інноваційного простору територіальних громад. Розглянуто міжнародний досвід їхнього використання, зокрема кейси Сирії, Руанди та України, що демонструють ефективність цифрових рішень для забезпечення рівного доступу до освіти під час війни. Проаналізовано основні виклики впровадження мобільних платформ, серед яких: недостатня технічна інфраструктура, нерівномірний доступ до інтернету та низький рівень цифрової грамотності педагогів.Запропоновано стратегічні напрямки вдосконалення мобільних освітніх платформ, зокрема розробку індивідуалізованого навчального контенту на основі штучного інтелекту, інтеграцію психосоціальної підтримки через цифрові ресурси, локалізацію навчальних матеріалів відповідно до культурних особливостей регіонів та розширення доступу до технологій через освітні хаби. Дістав подальшого розвитку науковий підхід до аналізу мобільних освітніх платформ як механізму подолання цифрової нерівності та розвитку освітньої екосистеми в громадах. У науково-методологічному вимірі дослідження поглиблює розуміння мобільних освітніх платформ через призму теорій конективізму та суспільного пізнання, інтегруючи концепти цифрової резильєнтності та освітньої адаптивності. Автором обґрунтовано комплексну модель оцінки ефективності цифрових рішень у кризових умовах, що враховує не лише доступність і якість технічного забезпечення, але й культурно-адаптаційні, соціально-психологічні та управлінські виміри використання технологій. Це дозволяє розширити методологічний інструментарій дослідження цифрового розриву на рівні територіальних громад та формулювати науково обґрунтовані рішення для публічного сектору.Обґрунтовано необхідність адаптації міжнародного досвіду до українського контексту через впровадження гнучких освітніх рішень, використання грантових програм та співпрацю з технологічними партнерами. Практична значущість статті полягає у формулюванні рекомендацій для закладів освіти, органів публічного управління та громадських організацій щодо поширення цифрової освіти на рівні територіальних громад. Запропоновані заходи сприятимуть підвищенню цифрової грамотності, соціальній інтеграції та сталому розвитку громад.

ТЕОРЕТИКО-ФІЛОСОФСЬКІ ПІДВАЛИНИ ДОСЛІДЖЕННЯ ТРАНСПОРТНОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ ЯК ОБ’ЄКТУ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ

Владислав Валерійович Фалюш — 2025-08-29

В представленій статті на основі узагальнення окреслено теоретико-філософські підвалини дослідження транспортної інфраструктури як об’єкту публічного управління. Враховуючи широкий спектр наукових підходів до цієї тематики, уточнено понятійно-категорійний апарат у сфері публічного управління транспортною інфрасруктурою.Показано, що розуміння інфраструктури у контексті сприяння/підтримки реалізації відносин між елементами певної структури не дає чіткої відповіді – чи є інфраструктура частиною самої структури. Виділено дискусійні положення щодо розуміння інфраструктури. Встановлено, передумови щодо вирішення такого завдання наявні у філософії в межах розвитку структуралізму, в рамках якого певним чином аналізуються відповідні категорії та розв’язуються зазначені критичні положення. Запропоновано підхід до розуміння сутності таких понять, як структура та інфраструктура, система й суперструктура, у контексті їх дослідження, як об’єктів публічного управління. Зокрема, структури, що передбачають сукупність певних елементів, які упорядковані відповідно до існуючих взаємовідносин елементів, – можуть бути різними за розмірами. Елементами відповідної структури можуть виступати як базові елементи, які не є системами або структурами, й складні, ща являють собою окремі системи або структури. Структури, через своє розмаїття, постійно перебувають у взаємодії, спрямованому на здійснення комунікації її елементів або з іншою структурою для реалізації функцій тієї системи, до якої вони належать. В такому разі, структури, які виступають засобом реалізації відносин в межах інших структур, проте не є складовими останніх, – визначаються терміном «інфраструктура». Інфраструктура, по суті, існує виключно у внутрішній позиції відповідної структури, яка виступає предметом дослідження.